Band history

 

29.11.2005 22:42 Weber

MAD HEADS XL: "Тепер ми хороші пацани!"

У житті Вадима Красноокого- знаного колись як лідера групи Mad Heads - перманенті поповнення. Близько року тому колектив розродився новими учасниками. До класичного складу з трьох музикантів додалась духова секція - ще три людини. Тому тепер Красноокий - вже лідер Mad Heads XL. На сцені стало більше руху і продуктивного шуму. Нещодавно колектив дошумівся до  першої «дитини»: дебютний для такого складу групи альбом назвали «Надія Є». Український варіант  «Надійки» вийшов двомовним, себто україно-англійським. У жовтні більш європейська версія одноіменного синглу «Nadiya Yea» випущена в Німеччині, що може в майбутньому потягти за собою re-make «на Європу» всього альбому. Але головне все одно не це. Десять місяців тому відбувся ще один творчий прорив: Вадим дізнався, що таке памперси-пеленки-соски -  дружина Оксана подарувала йому Красноокого-молодшого. З чим і вітаємо. Це ж ніколи не пізно?

- Тобі ваш новий альбом до цього часу подобається?

- Так. По-перше, він відповідає моєму теперішньому настрою. По-друге, він звучить саме так як мені й хотілося. Чогось ми таки навчилися в сенсі студійної роботи. І взагалі від альбому до альбому отримую від роботи все більше задоволення. А заодно помічаю, що чим далі, тим більше нас крутять по радіо, або TV. Хоча це скоріше тому, що з часом ми навчились краще розумітися з радіостанціями. Просто коли розумієш, як вони мислять, як вони підбирають музику для ефіру, як вони бачать своє спілкування зі слухачами, то краще розумієш, яка пісня їм підійде.

- Такий підхід «під радіо» якось впливає на творчість?

- Це на творчість не впливає. Коли я пишу пісню, я не думаю,  чи будуть її крутити по радіо, чи скільки дисків куплять. Коли вже пісня написана, тоді думаєш, що з нею робити: чи це просто для концертів, чи це для себе написав, чи в альбом, чи може на це знімати кліп. Тобто з досвідом краще розумієш, на які пісні робити ставку. Хоча для мене як для автора всі пісні однаково близькі і однаково важливі.

- Пісні до цього альбому з якої кількості матеріалу вибирали?

- Я насправді здійснюю відсів ще на стадії написання пісень. Як правило, пісні, які я не бачу в наступному альбомі...  буває, що я їх просто не дописую. Вони чекають свого часу, або з них якусь ідею можна вставити в якусь іншу пісню.

- Багато залишилось напівфабрикатів за час всієї творчості?

- Багато. Є давні, демонстраційні плівки, на яких є пісні, які взагалі нікуди не входили, і навіть були ситуації, коли через вісім-десять років береться касета, з неї якась одна пісня і робиться вже у якомусь сучасному розумінні. І серед таких пісень були ті, які потім всім дуже подобалися. Є така пісня, ще з англомовного альбому - «Tonight I'm Аlone». Реально цю пісню я написав в році дев'яносто третьому, а ввійшла вона на альбом дві тисяча другого.

- А що тобі не сподобалось тоді?

- А справа в тому, що ця пісня не є рокабільною, а на той момент я вважав, що треба триматися більш вузьких рамок стилю, а на момент дві тисяча другого року розуміння музики своєї було вже набагато ширшим. До того ж пісня дуже подобалася моєму братові - нашому контрабасисту Максиму Красноокому. Він постійно мене довбав, що треба її витягти з архіву.

- А випускати альбом отих ніде раніше не виданих пісень не будеш?

- Ні. Те, що я вважаю вартим того,  щоб його слухали, я його і випускаю. З того, що не виходить, дуже рідко є пісня, яка має почекати свого часу. Як правило,  це пісні, які я просто вважаю слабшими.

- «Колись не випущені»  пісні деколи переходять в ранг «раритетів»...

- Я як автор пісень нічого не ховаю з того, що вважаю цінним для людей. А для колекціонерів - нехай. Але мене тоді вже мабуть на світі не буде і то мене не цікавитиме.

- А листочки, на яких писав, зошити... збираєш?

- Ну десь щось там валяється.  Я не настільки сентиментальний. Я намагаюсь збирати записи, які ніколи нікуди не входили, коли ми живцем грали на  якійсь радіостанції, чи якийсь там концерт, наживо записаний. Ми практично не видавали живих записів... А є зовсім неякісні, їх і не можна видавати. А з листочками... я музику на ноти не записую взагалі, а тексти записую будь на чому. А оскільки це в нас не є якась там поезія, де багато слів, а досить прості вірші - вони дуже швидко запам'ятовуються. Деколи я знаходжу якийсь там зошит, відкриваю і бачу текст, який я писав п'ять років тому. Буває, що приємно. Але я це не систематизую - життя не дозволяє.

- А деколи прихильникам щось раритетне даруєш?

- Є прихильники, яким цікаво подивитись старі фотографії групи, або стару відеозйомку, або послухати старий раритетний запис. Але збирати якісь папірці в якомусь незрозумілому стані - то ні.

- В тебе на альбомі є пісня про гроші - співана пошепки, але враження таке, що це крик душі. Звучить взагалі як мантра. Як в житті складаються стосунки з грошима?

- Це дійсно мантра, яку вирахував і яка керує нашим світом. Мантра про гроші, як ілюзію. Люди часто забувають, що це ілюзія, або  і не здогадуються. Це просто думка про те, що грошей завжди мало, навіть якщо їх багато. І це примушує людей служити грошам, матеріальним статкам, які не можна забрати з собою, але за які доводиться часто чимось платити із себе, ставати рабами грошей.

- А бувало в тебе і таке?

- Думаю, в кожного бувало. Але  в мене це моменти епізодичні: наступного дня згадую, що це для мене не найголовніше.  Найлегше позбавитися таких от ілюзій, заглибившись в ліс, як Будда, або в монастир. Там легше. А ми живемо у цій цивілізації, належимо до цього Вавілону, який так чи інакше має над нами силу. І нам важче: щоб утриматися від цього, треба бути більш високого рівня майстром, ніж, ті, що сидять в монастирях.

- Часто ходиш в ліс?

- Ні, на це часу не вистачає. Та  й не треба. В мене просто чітко розставлені пріоритети. Завжди важливішим було займатися справою, яка приносить задоволення. І так було навіть тоді, коли я розумів, що ця справа грошей не приносить і не може приносити. Потім я навчився займатися нею так, щоб крім задоволення, хоча б на струни для гітари вистачало. На сьогоднішній момент це можна розглядати як професію, яка годує. Але все рівно я б не займався чимось просто заради грошей. Якщо я не отримую задоволення від процесу, то навіщо гаяти часи і витрачати себе... Матеріальні статки дуже мало коштують. Вони можуть зникнути в один день. Або в один день можу зникнути я.

- До речі, про Вавілон. На альбомі є майже однойменна пісня - «Радіо Вавілон». Вона не є звичною ні для Mad Heads, ні для Mad Heads XL. Там навіть нема традиційної присутності вокалу. Де ти там?

- Ну це такий експеримент із семплами. Я його сам робив: підбирав, підставляв, підрізав. Це абсолютно мій творчий доробок. Там навіть мій голос в одному місці є - за українського диктора говорю я. А решта голосів - радіодиктори з різних країн. Там є радіостанції близько тридцяти різних країн, приблизно двадцять мов. Всі диктори називають назви радіостанцій і міст, з яких вони говорять, і частоти.

- Це данина твої роботі на радіо ФДР?

- В деякій мірі так. Але Вавілон - це є уособлення людської цивілізації, сучасної, матеріальної цивілізації. Ну і всі пам'ятають, що коли у Вавілоні будували башту, Господь їм змішав мови, щоб вони не могли порозумітися. Показати  це розмаїття сучасної цивілізації і мов в одному радіо ефірі навколо земної кулі і була мета цієї пісні. Всі ці семпли окрім мого я також знайшов в Глобальній Мережі Інтернет. 

- А що ти там говориш?

-«Говорить Київ, в ефірі Радіо Вавілон!»

- А ще на диску є одна кумедна пісня про Автобус Буратін. Коли дослухала її до кінця, то хотіла сказати те ж саме, що і сказав, власне, чувак наприкінці: «Ребята, вы слишком много курите». В цій пісні ви дорвалися до реалізації дитячої мрії?

- Там є музична цитата з  фільму про Золотий ключик, там де кричать: «БУ-РА-ТІ-НО!». Але реально пісня не про це. Навіть натяки про планокурство, які є в семплах, вони були для приколу. Насправді пісня присвячується неформалам, тим, хто не хоче бути схожим на всіх, тим, хто шукає своє обличчя. В мене є багато таких знайомих, починаючи від рокабілів, закінчуючи панками і готами. Реально, ситуація з таким автобусом справді була. Наш барабанщик, який вже пішов з групи, так і сказав якось: «Зібрався повний автобус Буратін». Такий от автобус їхав до нього на весілля минулого року. Воно відбувалося на Вінниччині, в селі, звідки родом  його дружина. І от уяви бабусь із села, які бачать, як і з цього автобуса виглядають такі чуваки з ірокезами, дредами, патлами.

- А батьки видавати дівку заміж не передумали?

- Ні. Батьки у дівчини просунуті. А взагалі, кожен може розуміти пісню по-своєму і вкладати в неї свій зміст. Наприклад, під час минулих виборів вона присвячувалась людям, які їздили на автобусах з відкріпними талонами... (сміється).   Так  ми на концертах її представляли.

- Зараз, коли ми вже маємо річницю тих подій - Помаранчевої Революції, прийнято питатися: «А чи не розчарувалися в ній ви?». Ти розчарувався?

- Я особисто - ні. Тому що я не будував особливих ілюзій. Я просто тоді говорив всім своїм знайомим: «Запам'ятайте це відчуття. Зараз дуже класно. Так не буде завжди.» Це треба зберегти  і пронести з собою все життя. Тому що в житті країни чи нації трапляються такі речі не дуже часто. І нам повезло бути присутніми на такому. Я впевнений, що в той момент з нами відбувалося щось дуже добре. А потім життя повернулось до свого нормального руху. Але кожен урок якийсь з того виніс. Я не мав ілюзій, що прийде новий президент, вирішить всі проблеми і все буде класно. Він така ж людина, як усі, зі своїми проблемами. Нам треба всім працювати - кожному над собою. Тоді буде змінюватися щось в країні. І цей процес йде, я його бачу. Взагалі політика як така мене не цікавить, мене цікавлять люди, особистості.

- Ти тоді ходив серед людей на Майдані?

- Ходив!!! А як можна було не ходити?! Таке не можна було пропустити. Всі, хто там були, всі знають: там було дуже класно. Може просто зараз забули.  І, власне, пісня з нового альбому - «Спека Зимова» - це спроба зафіксувати емоції. Це як передивитися старий сімейний альбом, добра ностальгія, яка налаштовує нас на позитив. Пісня, власне, і була написана в той час.

- В групі вас шестеро, і це багато. Всі підтримували Революцію, чи були якісь суперечки?

- Я б ніколи не повів групу виступати на Майдан, якби були якісь суперечки. Коли був перший день Майдану,  кожен задавав собі питання: «А що я можу зробити?». І я розумів, що я можу піти і зробити трохи більше, аніж просто стояти в натовпі серед людей. Я музикант, я можу піти на сцену і підтримати їх. Взагалі, в нас в той час кожна репетиція починалась з «політ-інформації». Ми переказували одне одному політичні новини - ситуація тоді розвивалась дуже динамічно. Тому я добре знав, що в нас у поглядах немає непорозумінь. Але з іншого боку в нас професійні стосунки, і я не можу нікого примусити грати без гонорару. Тому я дзвонив і питався: «Як ти думаєш, варто нам піти заграти?». І всі відповідали: «А чому ми ще не там?» Тому ми просто взяли інструменти і пішли. Зустріли там когось із знайомих, хто нас провів під сцену, познайомили з Тарасом Грималюком. Ми просто включилися і зіграли. І незалежно від політичних подій в майбутньому, можу сказати, що це був для мене один з найпам'ятніших концертів, одне з найбільших вражень на сцені. Там була така класна, натхненна, піднесена публіка, якої не буває на звичайних фестивалях. 

- Окрім революційних пісень у вас на диску є три народних. Хіба в школі народних пісень не наспівався?

- В школі ні. Я навіть не пам'ятаю, чим я займався на уроках співу. Взагалі, в  мене відбувається певне переосмислення підходів в музиці. Так чи інакше, будь-яка сучасна популярна музика базується на народному корінні. Всі класичні композитори вивчали народний музичний матеріал, переробляли його, це відбувається  у всьому. Той самий рок-н-рол базується на народному: кантрі, блюз, це, можна так сказати, американська народна музика. Просто для мене прийшов час зрозуміти, що я найкраще можу перероблювати народну музику свого народу, а не всіх інших народів, яку я не дуже знаю і не дуже розумію. Я досить глибоко занурювався в рок-н-рол, рокабілі, добре в цьому орієнтуюся, але весь цей час я не відчував такого доброго контакту із звичайним, пересічним українським слухачем. Нас завжди сприймали як екзотику. І коли я приїжджав до бабусі в село, я знав, що всі мене там дуже люблять, бо мене бачать по телевізору і це той хлопець, якого вони знають... але не тому, що вони розуміють, що я роблю. А от у спілкуванні з ними я завжди знаходжу легко спільну мову. Тобто тут був такий собі творчий конфлікт: музику я грав таку, яку розуміли краще десь там в Європі, при чому на спеціалізованих фестивалях, але якщо спілкуватися наприклад з тими ж німцями, то за менталітетом вони все ж дещо інші люди.  І в цих змінах була якась внутрішня потреба. Я зараз дуже кайфую від того, що можу нарешті заграти народну пісню, так, як це мені подобається, по-рок-н-рольному,  так само енергетично, як це ми і робили, але я знаю при цьому, що мій дядько з села це розуміє і відчуває. Це ж кайф!

- З таким розумінням народу ви тепер і на весіллях можете грати...

- А ми і грали. На весіллі у нашого контрабасиста.

- А ще ви стали дуже добрі, хоч до рани прикладай )) Раніше ви були все ж таки рокабільщики - погані пацани, і у вас було багато таких собі погано-пацанячих текстів...

- Ну, тепер ми хороші пацани. І що важливо - веселі. Можливо, найвеселіші пацани в Україні. (сміється).

- А як ти тепер назвеш вашу музику?

- Ну, я можу назвати кілька музичних стилів, які до цього дуже близькі. В нас читається легко реггі, ска, панк, свінг, українська народна складова є, і частково якісь може балканські мотивчики проскакують, бо я дуже люблю цю музику. Я не хочу прив'язуватися до якогось одного стилю. В будь-якому випадку, це такий авторський коктейль. Це музика Mad Heads XL перш за все.

- А як ваші добропацанячі тексти сприймає та оригінальна публіка, з ірокезами і дредами, яка ходила на концерти Mad Heads раніше? Не вимагають пісень про дівчат, цигарки і машини? Чи публіка змінилась?

- По-перше, публіки стало набагато більше. Серед неї бачу чимало старих прихильників. Справа в тому, що я став трохи дорослішими, в нас з'явилось більше позитиву. Мій світогляд, як автора пісень, змінюється в цей бік. Ті, хто дорослішають разом з нами, розуміють і зміни в нашій музиці. А з іншого боку я знаю, що є такі затяті сайкобіли, які більше ніякої музики не сприймають і не можуть пробачити, що ми хочемо грати щось інше.

- А вони тебе своєю точкою зору напрягають?

- Був період. Відверті експерименти в нас почалися ще в попередньому альбомі, вже тоді в нас гостьова книга на сайті рясніла.

- А в чому звинувачували?

- У зраді рокабільним ідеалам. Але проблема в тому, що я не знаю, що це таке. Тому я не міг їм зраджувати.  В мене є певні свої ідеали, їм я не зраджую. Хоча я розумію, від чого це йде. Ми ж фактично створили цю рокабільну тусовку. Виходить, що зібрали їх докупи, навчили що рокабілі  - це класно, а потім залишили без батьків. Їм доводиться тепер самим створювати групи, організовувати концерти, а до цього вони покладалися лише на те, що робили ми: і радіопрограму «Рокабільний психоз», і самі грали, і гурти запрошували. Але, в будь-якому випадку, це на краще: або ця тусовка подорослішає і з неї вийде щось путнє, і хтось з тих гуртів стануть класними, і концертів в них буде багато, або вона розбіжиться.

- От ти говориш слово «дорослішати», а деякі кажуть, що Красноокий почав «старіти». Як ти сам себе почуваєш?

- Ну про старіння мені ще рано говорити. Я ще достатньо молода людина. Мені  всього 31 рік. Всі музиканти в групі молодші за мене, тобто середній вік команди - 25 років. Більше того, завдяки тому, що в нас з'являється зараз багато нових слухачів, і багато хто нас для себе тільки відкриває, є і такі, хто вважає, ніби це якась нова група з'явилась. Я сам часто чую про нас: «молода група». (сміх). Так що я себе старим не відчуваю взагалі. А дорослішання в духовному плані є. 

- Це тому, що ти тепер молодий тато?

- Так. Це на мене накладає певну відповідальність, я себе відчуваю тепер в іншій ролі. І до слухачів я тепер ставлюсь більш відповідально, тому що відчуваю, що та енергія, яку я їм віддаю, думки, які я несу... воно і до мене повертається, і люди його в себе вбирають. Якщо раніше я міг бавитися з якимись штуками, в енергетичному плані не дуже позитивними - або якась агресія була, або чорний гумор на межі, то тепер я намагаюся в пісні вкладати найкраще, що можу в себе знайти. Тобто якщо є якась хороша пісня, це не означає, що я такий хороший, просто намагався вкласти в неї все найкраще, що в мене є.

- Так ти скоро почнеш альбоми колискових видавати?

- Ну от в цьому альбомі є як мінімум одна пісня, яка претендує на статус колискової - «Пісня Світла». Хоча син слухає з задоволенням весь альбом. При чому саме цей, бо ми йому ставили різну музику, і більшість він сприймав нейтрально, а цей альбом він вимагає включати, танцює - в сенсі дригає руками і ногами. І навіть була ситуація, коли няня питає маму, як включити музичний центр, тому що знає, що він хоче слухати цей диск, а він в ходунках підходить сам до центра і тисне на кнопки.

- Ти йому співаєш?

- Часу не так багато є, щоб проводити разом. Я б хотів, щоб було більше. Але співаю і свої пісні, і якісь дитячі колискові, які знаю з дитинства. Я навіть здивувався, що пам'ятаю тексти.

- А старий репертуар Mad Heads?

- А ми ще не перевіряли. З цього альбому, я знаю, всі пісні йому можна співати. А з попередніх може поки що не впевнений.

- На якій музиці тоді варто виховувати дитину?

- Навряд чи є рецепт на зразок: 20 хвилин Моцарта, 30 хвилин джазу, 15 хвилин Елвіса Преслі -  і у вас виросте маленький геній. Я  ставив синові більш спокійну музику, Елвіса, здається, Еллу Фітцджеральд,  класичну музику, або якихось перуанських індіанців, релаксаційну. Скажемо так: з маленькою дитиною не розмовляють надто голосно. Прийде час і ми будемо разом кричати.

- Коли підросте, будеш йому до рук пхати музичні інструменти?

- А він по піаніно вже бамкає! А раз був такий випадок, що йому вже настав час їсти, а на кухні ще відбувалися приготування. Як правило, коли час їсти, то його вже нічого не цікавить, він починає хникати і вимагати свого. Тому терміново треба зробити щось, щоб він забув про те, що голодний. На мені тоді була футболка з Бобом Марлі. В нього, до речі, до неї така цікавість - там обличчя велике, і він мацає. Я почав співати якусь з пісень Марлі, він почав слухати, підтанцьовувати. Тоді я взяв маракаси  і потім його не можна було заставити йти на кухню їсти, бо він вимагав продовження шоу.

- Я не спиталась як звати сина...

- Даня. Данііл.

- А чого так? Слабо було назвати іменем якоїсь там рок-н-рольної зірки? ))  В музикантів деколи є така мода.

- Ти що! До своєї дитини ставишся ж не по-приколу, як до іграшки якоїсь. Справа в тому, що мама сказала ще до того, як ми знали якісь результати з УЗІ: це буде хлопчик і звати його так от!

- Ти радий що саме син? А якби була дівчинка?

- Любив би. Але мені справді якось зрозуміліший хлопчик поки що.

- Читаєш літературу якусь про виховання дітей?

- Більше довіряюсь інтуїції батьків. Я також читаю щось, але не вірю якісь окремій книжці, бо найголовніша книжка - він сам, він все показує. Треба просто вміти дослухатися.

- А скільки ти взагалі дітей хочеш?? Так щоб вистачило на ще один Mad Heads XL?

- Ні, ну такої задачі нема. Я навіть не можу сказати, чи я хочу, щоб він був музикантом. Я хочу, щоб він сказав мені, ким він хоче бути, а я вже максимально допоможу. Якщо це буде музика - добре, якщо щось інше - також добре.

- Про нетворче. Памперси ти вмієш міняти?!

- Вмію. Але зараз це складніше, ніж кілька місяців тому. Йому вже десять місяців, і коли він видирається з рук, то втримати не можна. Я навіть кашку готувати вмію. Всього по трохи.

- Фанати не пропонують свої послуги бейбі-сіттерів? 

- Гм... Думка оригінальна. Але ситуацій не було. В нас був дуже серйозний конкурсний відбір на посаду няні. Головне, щоб няня сподобалась мамі.

- Після народження сина як з концертами? Їздите на гастролі?

- Звісно, їздимо. Моя дружина, яка також є нашим директором, на певний час випала з обойми - мені доводилося робити також і її роботу. Але зараз вона вже повертається. А взагалі зараз перед новим роком буде багато всяких «ялинок», для дорослих перш за все. Ми навіть зробимо кілька новорічних пісень. Одна у нас вже є в репертуарі - групи ABBA «Happy New Year», але в нашій обробці. Ще точно буде Jingle Bells. І  «В лесу родилась елочка« також. Для атмосфери свята.

- А як з запрошеннями за кордон після того, як у жовтні ваш сингл «Nadiya Yea» вийшов  Німеччині?

- Поки що до запрошень не дійшло. Я думаю, після цього синглу будуть ще якісь видання. Або другий сингл, або відразу альбом, з більшою кількістю пісень англійською мовою - під Європу.

- Зараз, коли команда стала більша, важче бути запрошеними кудись? Часто для менших проблем запрошують команду з меншим складом, і вони грають тих же 30 хвилин.

- Тут є і зворотня тенденція. Чим більша команда і чим вона дорожча, тим більша до неї цікавість, як не дивно... і краще зустрічають. Крім того, та команда, якою вона зараз є, набагато більше підходить для великих майданчиків. І за матеріалом, і за потужністю звучання. Раніше ми нечасто виступали на якихось днях міста, а з Mad Heads XL почали з Таврійських Ігор, і з тих пір в нас більше концертів на великих майданчиках.

- Змінилася не лише кількість людей в групі, а і склад основного кістяка. Пішов ударник - Богдан Очеретяний. Частково ніби тому, що він потребував ролі фронтмена. Не було ідеї залишити двох фронтменів в рамках групи?

- В його випадку навряд чи би це допомогло, бо йому треба бути першим в своїй групі, а не другим, а бо «одним з». Йому треба бути лідером в своїй групі, яку він створив,  і де він робить, що хоче.

- А як він тобі, як фронтмен?

- Він достатньо артистична людина. Для мене було  зрозуміло, що він не буде все життя сидіти за барабанами. Це я знав давно. Тобто це було питання часу. Є люди, які сидять за своїм інструментом, їм там комфортно і більшого вони не хочуть... Володя Зюмченко - той барабанщик, який у нас зараз, - такий фанат саме барабанів, що його ніякими калачами не заманиш співати.

- З Очеретяним ви записали останній альбом, а новий ударник вже грає з вами на концертах. Він заповнив ту нішу, яку займав Богдан?

- Харизмом, напевно, ні. Але у барабанщика і немає такої задачі. І особливо, коли такий великий колектив, найважливіше просто якісно і чітко грати.

- Ви вже притерлися остаточно?

- Ми з ним граємо з літа. І тоді вирішували, що приймемо остаточне рішення до початку наступного року, але зараз я інших кандидатур нікого навіть не бачу. Взагалі, я так звик працювати з Очеретяним, що в мене постійна ностальгія. А з іншого боку я бачу, що тих музикантів, які прийшли нещодавно, новий хлопець повністю влаштовує.

- А ви з Очеретяним далі дружите?

- За останній час ми кілька разів зустрічались. В нас конфлікту як такого не було. Були певні моменти неприємні, але розійшлись друзями. Сподіваюсь, ми розуміємо одне одного, для мене це дуже важливо, щоб не довелося одне одному щось прощати і була можливість повернутися до співробітництва в майбутньому.

- Що, до речі, з наступним альбомом?

- Та почекай ще до наступного, дай дух перевести. "Надія Є" щойно вийшов... Можливі перевидання цього альбому в інших країнах, і вони, напевно, будуть потребувати інших версій пісень. Тому ще до того, як почнеться робота над наступним альбомом, може ще буде якась робота над цим, але іншими його версіями. Зараз треба відпочити і подумати, яким я хочу бачити новий альбом. В будь-якому випадку, протягом наступного року пісні почнуть накопичуватися і з'являтися в концертному репертуарі, а коли вже з'явиться 50-70%, тоді почнемо записувати альбом і додумувати решту.  Тобто оптимальний час для придумування наступного альбому і його запису - два роки.

- Хто з новоприбулих музикантів може претендувати на статус генератора свіжих ідей?

- У кожного є свої особливі прикмети і достоїнства, які я, як керівник, можу використовувати. І можливо з часом їх важко буде замінити. На заміну Очеретяному в сенсі артистизму з'явився новий колоритний персонаж - наш  тромбоніст, Валєра Чесноков, крім того він пробує писати тексти до пісень, і можливо, щось таке буде в наступному альбомі. А без саксофоніста Макса Кочетова не обійтись, якщо  я хочу, щоб гарно звучала духова секція. Тому я його залучаю до аранжувань. Ну і взагалі, те, як звучить його саксофон, це казка. Трубачем, Вадимом Нікітаном я також вельми задоволений. Загалом, можна про  кожного щось хороше сказати. Та і склад музикантів може розширюватися. Для концерту можна взяти другу гітару. Або ще мені подобається ідея залучити перкусіоніста. 

- А якісь глобальні експерименти, типу виступ з хором міліції або хлопчиків-морячків?

- Реально хор морячків возити з собою скрізь не будеш. Мені просто цікавіше зробити таку програму, яку я з колективом зможу показувати скрізь. А підготувати програму, яка один раз десь прозвучить просто для пафосу - це трошки не моє.

- А от поки в тебе тайм-аут... ти чим займаєшся? Читаєш щось для себе, казки для малого?

- Пам'ятаю,  мені в 4 -5 років батьки читали не казки, а Жюля Верна, Марка Твена, і я це все сприймав. І це були мої улюблені книжки потім. Тому я думаю, що ми почнемо не з казок, а з більше серйозної літератури. А для себе я намагаюся читати книжки, які б допомагали шукати відповіді на найважливіші життєві питання. Буває правда, що я читаю якесь чтиво просто для розваги. Останнє, що прочитав, наприклад - «Код да Вінчі» Дена Брауна. Цікаво написано, тримає в напрузі. І на відміну від цієї книжки, більшість детективів, коли ти закриваєш, то відразу забуваєш, що там було. А тут автор вклав достатньо реальних речей, над якими варто замислитись. І перше, що я зробив, коли прочитав, - поліз в  Інтернет і знайшов цю «Тайну вечерю» Леонардо да Вінчі, і переконався, що там дійсно дівчина сидить біля Христа. 

- А на концерти ходиш?

- От хотілося б на Кустуріцу піти. Але я так передбачаю, що в грудні в нас буде багато концертної роботи, тому дуже боюсь, щоб не вийшло накладки з концертами.